«Він не знає, як це — прокидатися у цивільному ліжку і просто йти на звичайну роботу.

Його юність і все доросле життя загорнуті у військовий однострій ще з далекого 2002 року. Валерій — мешканець Конотопщини, для якого військова служба стала невід’ємною частиною життя. Армія не просто стала його професією — вона викувала його характер, навчила залізобетонній дисципліні й подарувала надійне плече тих, хто поруч.

Сьогодні Валерій — у ДССТ. Це ті люди, чию титанічну працю часто не видно за заголовками новин, але саме на їхніх плечах тримається наша оборона. Вони буквально вгризаються в землю, будуючи те, що стає рятівним щитом для тисяч інших військових.

У підпорядкуванні Валерія є особовий склад, а це вже велика відповідальність. Разом вони проходять через холод, багнюку, палюче сонце та пронизливий вітер. Вони ділять одну хлібину, одну втому і один ризик на всіх.

Він загартований роками служби, але завжди залишається неймовірно чуйним. Попри виснаження і надважкі будні, Валерій ніколи не забуває про найрідніших. Що б не відбувалося навколо, він завжди знаходить можливість набрати батьків. Цей короткий дзвінок, цей тихий голос у слухавці: «Мамо, тату, я живий, усе добре» — найбільше заспокоєння для батьківського серця.

Він втомився. Як і кожен, хто віддав армії понад двадцять років свого життя. Найбільше, чим він живе і дихає щодня, — це жага закінчення війни на справедливих засадах.

У Валерія є проста, але така щемлива мрія. Коли настане той самий перший день довгоочікуваного миру, він хоче просто повернутися додому, на рідну Конотопщину, і нарешті побачити та обійняти абсолютно всіх своїх близьких.»